Особенно,... 
130 
— А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?
— Справді?
— Так. Ти… ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом — усе це наслідок якоїсь… ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт… — Він прикусив язика.
— Що-що? — спитав Чак.
— Мертва зона, — повільно мовив Джонні. — Абощо. Назви не мають значення. Головне — наслідок. Фокус з обхідною стежкою — це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.
— А я зможу? Ви думаєте, зможу?
— Я певен, що зможеш, — сказав Джонні.
— Гаразд. Тоді зможу. — Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. — Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!
— Зараз, — сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.
Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей, а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.
— Отак і будете там стовбичити? — гукнув до нього Чак.
Джонні пірнув у басейн.
Розділ вісімнадцятий
Уоррен Річардсон вийшов із своєї контори, як завжди, за чверть до п’ятої. Неквапливо пройшовся до автомобільної стоянки, втиснув своє огрядне тіло за кермо «шевроле-капріс» і ввімкнув мотор. Усе як звичайно. Незвичайним було тільки обличчя, що раптом з’явилось у дзеркалі заднього огляду, — неголене смагляве обличчя, облямоване довгими патлами, і ясно-зелені очі, точнісінько такі ж зелені, як у Сейри Хезлітт і в Чака Четсворта.
Уоррена Річардсона охопив такий страх, якого він не відчував, мабуть, від самого дитинства, і серце його мало не вискочило з грудей.
— Добридень, — мовив Санні Еллімен, перехиляючись через спинку переднього сидіння.
— Хто… — тільки й видушив із себе Річардсон з розпачливим придихом. Серце його калатало так шалено, що за кожним ударом в очах Річардсона розсипалися темні цятки. Він злякався, чи то не серцевий напад.
— Спокійно, — сказав чоловік, що не знати як заліз у його машину й сховався на задньому сидінні, — Спокійно, добродію. Не бійтеся.
І тут на Уоррена Річардсона наринуло дивне, геть безглузде почуття. Почуття вдячності. Цей чоловік, якого він так злякався спочатку, більш не лякатиме його. Мабуть, це непоганий чоловік, мабуть…
— Хто ви? — видушив він цього разу.
— Ваш друг, — відказав Санні.
Річардсон спробував обернутись, але в його брезклу шию обценьками вп’ялися залізні пальці. Біль був нестерпний. Річардсон судомно ковтнув повітря, і з горла в нього вихопився тоненький писк.
— Вам нема чого обертатися, добродію. Можете милуватись на мене в дзеркалі. Дійшло до вас?
— Та-ак, — задихався Річардсон. — Так, так, так, пустіть!
Обценьки почали розтискатись, і він знову відчув незбагненну вдячність. Але тепер уже не мав сумніву, що чоловік на задньому сидінні небезпечний і опинився в його машині не випадково, — хоча й не міг собі уявити, навіщо й кому це потрібно…
І раптом збагнув, навіщо й кому це могло чи принаймні могло б бути потрібно; такого, звісно, не випадало чекати від нормального кандидата, але Грег Стілсон не нормальний, Грег Стілсон божевільний, отож…
Уоррен Річардсон тихенько, дуже тихенько захлипав.
— Мені треба з вами побалакати, добродію, — сказав Санні. Голос його звучав лагідно й співчутливо, проте зелені очі в дзеркалі глузливо блищали. — Тихо-мирно побалакати.
— Це від Стілсона йде, так? Це він… Обценьки знову стислись, залізні пальці вп’ялись йому в шию, і Річардсон зойкнув від болю.
130 
