124  

Учора ввечері в нас відбулося спеціальне засідання шкільної ради (з ініціативи двох членів, чиїх імен я не буду називати, але вони були й при Вас, то, думаю, Ви здогадаєтесь, про кого йдеться), і п’ятьма голосами проти двох ухвалено порушити клопотання про те, щоб скасувати Ваш контракт. Причина: Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти. Усе це було так гидко, що я сам мало не подав у відставку. Якби не Морін і не діти, то, певно, таки подав би. Це неподобство, що не йде ні в яке порівняння з вилученням із шкільних бібліотек книжок «Кролику, тікай» і «Над прірвою в житі». Це справжнє паскудство. Від нього смердить.

Я їм так і сказав, але з однаковим успіхом я міг говорити мовою есперанто чи якоюсь тарабарською говіркою. Вони не хочуть нічого знати, крім того, що Ваше фото було в «Ньюсуїк» і «Нью-Йорк таймс» і що ота історія в Касл-Року пройшла по національному телебаченню. Надто суперечлива постать! Авжеж, тих п’ятьох старих шкарбанів куди більше турбує довге волосся учнів, ніж їхні знання, вони залюбки докопуватимуться, хто з учителів покурює «травичку», замість подбати про сучасне обладнання для шкільних кабінетів.

Я написав рішучий протест у велику раду і сподіваюся, що як трохи натисну на Ірвіна Файнголда, то й він підпише. Але я покривив би душею, коли б сказав, що є якась надія похитнути тих п’ятьох старих і змусити їх змінити своє рішення.

Моя щира Вам порада, Джонні: вдайтеся до адвоката. Ви підписали контракт з певністю, що дістанете цю роботу, отож я не сумніваюся, що зможете витягти з них покладену вам платню до останнього цента, незалежно від того, переступите Ви колись поріг Клівз-Мілзької школи чи ні. І дзвоніть мені коли тільки захочете.

Пробачте. Мені щиро жаль, що так сталося.

Ваш друг Дейв Пелсен

16

Джонні стояв біля поштової скриньки, тримав у руці лист Дейва Пелсена й не міг повірити власним очам. З носа в нього вихоплювались клубочки пари.

— Мерзота, — прошепотів він. — Яка мерзота…

Машинально, ще не усвідомивши всього до кінця, він нахилився глянути, яка там ще є пошта. Як звичайно останнім часом, скринька була напхом напхана. Лист від Дейва цілком випадково опинився зверху, і ріжок його витикався із шпари.

Благенький білий папірець, що затріпотів на вітрі, суворо приписував йому прийти на пошту и забрати бандеролі. Знов і знов бандеролі! Чоловік покинув мене в 1969 році, надсилаю його шкарпетки, скажіть мені, де шукати того негідника, щоб злупити з нього аліменти на дітей. Моє мале дитинча торік умерло від ядухи, надсилаю його брязкітку, напишіть мені, будь ласка, чи потрапило воно в рай; я не встигла його охрестити, бо чоловік був проти, і тепер у мене крається серце. Безконечне моління.

Господь дав тобі чудесний хист, Джонні.

Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти.

У несподіваному нападі люті він заходився гарячково вигрібати із скриньки листи й цупкі пакети, упускаючи їх на сніг. І як завжди в такі хвилини, в скронях у нього двома темними клубками почав копичитися біль, щоб через деякий час затиснути голову в тугий обруч. По щоках його раптом поповзли сльози, майже одразу застигаючи на морозі блискучими крижаними доріжками.

Джонні нахилився й став підбирати упущені конверти. На одному з них він побачив розпливчастий крізь сльози напис жирним чорним олівцем: «Джону Сміту Лайно-Видцю».

Лайно-Видець — це він. Руки Джонні затіпались, і він упустив усі листи, в тім числі й Дейвів. Конверт повільно й плавно, як кленовий листок, полетів додолу і ліг серед інших догори лицевим боком Крізь безпорадні сльози Джонні побачив запалений смолоскип — емблему школи, — а під ним девіз:

УЧИТИСЯ, НАВЧАТИ, ПІЗНАВАТИ, СЛУЖИТИ

— Вам би гепі моїй служити, бздуни! чортові! — промовив Джонні.

Тоді став навколішки й почав збирати листи, підгрібаючи їх до себе рукавицями. Глухо нили приморожені пальці — нагадування про Френка Додда, що в’їхав у вічність верхи на унітазі, забризкавши кров’ю свою стопроцентно американську біляву чуприну. Я ЗІЗНАВСЯ.

Він зібрав усі листи й раптом почув власний голос, що знов і знов повторював, наче заїжджена платівка:

— Ви ж мене вбиваєте, люди, ви вбиваєте мене, дайте мені спокій, ви вбиваєте мене, хіба не бачите?…

Джонні опанував себе. Не можна ж так. Життя триває. Хай там що, а життя триває.

  124